Тед Н.
Життя наркомана – це суцільний набір стоп-кадрів. Однієї ночі я їхав машиною до своїх батьків, коли помітив позаду себе поліцейську машину. Я їхав на великій швидкості і довелося зупинитися. Саме тоді я усвідомив, що на мені банний халат і зелена піжама. Я намагався пригадати скільки ж чарок я перехилив ввечері, згадав про півграма героїну у кишені та про ще купу непотрібу у машині.
Я був спокійним як гора того недільного ранку. Я часто їздив додому по неділях між 9 і 11 ранку, знаючи, що мої батьки і мій брат моляться за мене у церкві. Але я приїжджав додому не для того, щоб провести час з сім’єю, мені просто потрібні були гроші. Однак на годиннику все ще була 3 година ночі і я не міг дочекатися, коли вже почнеться служба.
Але що ж з тим поліцейським. Чоловік в погонах, призначений стежити за порядком на дорогах, постукав у вікно машини, коли я зупинився. Я кинув недопалок у банку з-під содової і опустив скло. Звісно, що я не розповів йому нічого про випивку і наркотики. Він нічого не сказав про моє дивне вбрання, чи чому так пізно на дорозі, чи чому у мене тряслися руки. Він просто попередив про можливих оленей на дорозі і щоб я був обережним. На цьому все закінчилося. Напевно я скоріше виглядав стомленим, аніж п’яним.
Колися я міг випити багато і не здаватися про цьому п’яним. Пиячити стало для мене звичкою, так я почував себе краще. Але тієї ночі все обійшлося, що я навіть аж розчарувався. Я запалив нову сигарету. Поліцейський зовсім не був моїм ворогом. Ворог дивився на мене із дзеркала.
Я і любив, і ненавидів своє оточення. Я боявся що я можу заподіяти собі щось, якщо залишуся наодинці. Неодноразово було таке, що я хапав ніж і намагався перерізати собі горло. Не заради самогубства, а щоб відчути бодай якісь відчуття. Прокидався я в кухні на підлозі, зі сльозами на очах, розбитий, боягузливий, залежний і зовсім самотній.
Тому я ходив на вечірки, щоб трохи розвіятися, і на короткий час це допомагало, хоча я був навколо людей, яких волів би не бачити. Мені не подобалася ця різношерстна публіка, і хоча це все дуже втомлювало, я змушений був спілкуватися хоч з якимись людьми. Тому я часто вдавав, що мені треба вийти покурити чи ще щось. Спочатку друзі дзвонили і питалися що зі мною, але зрештою забували про мене.
У фільмах завжди сміються, коли хтось прокидається у чужому ліжку без уявлення де він. Але мені було не до сміху, коли я прокидався у своїй машині, припаркованій біля чужого будинку. Мені ні на мить не хотілося посміхатися, оговтуючись від похмілля, у пошуках свого житла.
Я вирішив постійно сидіти в квартирі, виходячи лише за сигаретами, випивкою чи наркотиками. Так було безпечніше. Так не треба було перейматися чи вбив я когось сьогодні. Тому я не покидав свій дім. Зачиняв двері на усі замки, заслоняв штори, навіть вдень. Хочу сказати, що повна ізоляція – це шлях до повного божевілля.
Розмовляти з наркоманом чи алкологіком (якщо чесно, то нема різниці між цими двома залежностями) зовсім не так як розмовляти з дитиною. Дитина є фізично присутнюю, просто сприймає все без дорослого елементу. Я ж, натомість, міг годинами скаржитися комусь на своє життя і жорстокість Бога. Але мої промови ставали все похмурішими і песемістичними, тому згодом мало-хто хотів все ще мене слухати.
Ніч була для мене моїм задоволенням, це був час, коли я міг пити ненаситно, ковтати, нюхати, курити чи колоти себе будь-чим, що дало б мені хоча б якесь полегшення від... навіть не знаю від чого. Від чого я втікав? З часом моє мислення затуманювалося. Випивка і наркотики спочатку були розслабленням, полегшення від проблем. Воно давало мені свободу, ясність, спокій і легкість. Але з часом все ці «вирішення проблем» самі стали проблемами. Мої стежки втечі, як це не парадоксально, привели мене у в’язницю. Мені потрібна була допомога.
Ось що я знаю про Бога. Він найжахливіші ситуації може обернути у щось надзвичайне. Це правда, яку я щодня бачу у своєму житті. Пам’ятаю, коли я був на реабілітації, то думав про своє туманне майбутнє, а про свої останні десять років життя навіть не хотілося згадувати. Чи повністю вони були змарнованими? Що мені робити з усією цією шкодою, яку я собі завдав, і як жити далі?
Я продовжую аналізувати своє минуле, щоб побачити де був Бог. Де був Він, коли я почувався покинутим і самотнім? Чи був Він поруч, коли я у черговий раз напивався і колов собі величезну дозу? Чи був Він там, коли я прокидався невідомо де? Чи був Він поруч, коли я п’яним заліз у ванну і знепритомнів, чудом не захлиснувшись?
Я розумію, що я б не оклигав після усіх тих ситуацій, якби не Бог. Якби ж я знав про це тоді, то я думав би...чому? Що було доброго у мені, що хотілося б врятувати? Я був егоїстом, нічого доброго у житті не зробив, то чому Бог так переймався через мене?
У ті темні ночі я знав, що мені не стане легше від випивки чи наркотиків. Але я продовжував вживати, проте так ніколи і не знаходив в цьому задоволення.
Я кричав, плакав і гнівався на Бога, щоб Він врятував мене. Щоночі я з жахом думав про наступний день. Мене усе лякало: телефонні дзвінки, стукіт у двері, навчання, робота, будь-хто, кого я зустрічав, а найбільше лякав себе я сам. Я ніколи не знав, на що я здатний. Намазуючи масло на хліб, я мусів боротися зі спокусою перерізати собі горло. Коли я їхав по мості, то часто хотів повернути руль і стрибнути з машиною у річку. Перехиляючи першу чарку за день, я знав, що на цьому не закінчиться.
Я хотів померти. Я навіть уявляв яким жалюгідним буде мій похорон. Нікого би моя смерть не здивувала. Мало-хто міг би згадати щось добре. Моя сім’я картала би себе і жила у ганьбі, смутку та жалю. Навіть спогади про мене були б для них тягарем.
Мої однокласники згадували би роки до моєї нерозсудливості. Моя майбутня дружина ніколи би не дізналася про мене, а мої діти не народилися. Я не міг допустити усього цього, але не знав як вибратися з цього життя. Я зайшов занадто далеко.
Я був алкоголіком, наркоманом, мене вигнали з коледжу, нікудишній син і брат, заляканий хлопець, який ніколи не хотів стати тим, ким став.
Після двомісяної реабілітації мені не стало легше, я був дуже виснаженим. І хоча я не вживав алкоголю чи наркотиків протягом 60 днів, я все ще був залежним. Я не міг функціонувати нормально, як людина. Коли я пив, то це принаймні була втеча від життя, свого роду захист від усіх життєвих сподівань і обов’язків. А тепер я був дуже вразливим, бо за моїм життя наглядали.
Я стільки разів падав на коліна з розпачем і болем, кричав до Бога: «Боже, ДОПОМОЖИ МЕНІ»! Я завжди вимагав допомоги, ніколи, однак, не підкорив свою волю Богові. Але, зрештою, одного вечора я прагнув бути чесним і відвертим з Богом. Я сказав Йому про своє щире бажання змінитися, що хочу віддати Йому свою залежність і що готовий діяти, замість того, щоб пасивно чекати. Дивовижно, але я так міцно спав тої ночі! То був перший ковток свободи.
Різниця між молитвою тієї ночі і всіма іншими була ключовою – віра. І хоча, навіть у найгірші хвилини своєї залежності я не сумнівався в існуванні Бога та вірив, що Він може звільнити мене від цього тягару, я, хотів, щоб все було на мій лад. Я ніколи не віддавав цю проблему Богові, ніколи не просив про Його мудрість як саме мені вибратися із залежності. Проте того вечора все було інакше. Я мав впевненість: «Боже», – говорив я, – поможи мені, бо бачиш, що я сам не можу».
Люди часто думають, що залежність можна побороти силою волі. Я знав, що моя залежність – це самознищення, але не міг уявити собі життя без випивки чи наркотиків. Це було моїм пороком, але також моїм єдиним другом, мій єдиний спосіб життя. Сила волі в таких життєвих дилемах не працює. Дякую Богові за Бога.
Залежність – це підступна, безжалісна сила, але у порівнянні з Богом – це просто жарт. Так як і моя сила волі було висміяна у боротьбі із залежністю, так і залежність втрачає силу у порівнянні з могутністю Бога. У мене немає сумнівів, що залежність – улюблена зброя сатани, бо вона так схожа на одержимість. Зцілення від залежності – це справді духовна боротьба.
Звісно, що зараз я не можу згадувати про ті втрачені роки без жалю. Мені дуже прикро за таке своє минуле життя, але я зрозумів парадоксальну річ. Без тих страждань і безвиході, той нахабний і зарозумілий хлопець ніколи би не пізнав Бога. Бог би ніколи не отримав Свою славу. Через терни залежності, я прийшов до зірок Бога.
Мої стосунки з Богом потихеньку зростають. Буває, що і зараз у мене є періоди труднощів з вірою, але як і моя залежність привела мене до Бога, так і моє поступове одуження заохочує мене до більшої близькості з Богом. Моя терапія дуже проста – шукати Бога, незважаючи чи мені хочеться цього, чи ні.
У Біблії Павло написав послідовникам Ісуса таке: «Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це! Чого ви від мене й навчилися, і прийняли, і чули та бачили, робіть те! І Бог миру буде з вами»!1 Мені радісно від думки жити таким життям, аніж жити героїном чи ще якимось наркотиком.
Незважаючи на моє похмуре минуле, я, все ж, знаходжу в ньому справді безцінні уроки. Тепер я відповідальний за те, щоб допомогти іншим отримати свободу від їхнього рабства. Часто буває, що люди розповідають мені про своє життя, труднощі з випивкою і наркотиками. Розповідають про ганьбу...вагаючись, а тоді опускають очі від сорому. Я посміхаюся і кажу: «Я теж так колись чинив». Тоді розповідаю як змінилося моє життя сьогодні. У моєму житті сталося чудо, бути співучасником чийогось чуда – це особлива честь.
Як порушник закону, наркоман і пияк, невдаха стає улюблений Богом? Як можу я, хто стільки років вважав, що світ буде кращим без нього, робити Божі справи? Не можу знайти відповіді на ці запитання, тому що дороги Божі незвідані. Навіть таких, здавалося б, втрачених людей як я, Він використовує на Свою славу.
Через півроку після мого примирення з Богом і боротьби із залежністю, я повернувся на навчання, яке закінчив з відзнакою. В результаті я отримав життя, про яке і мріяти не міг. З того часу минуло три роки і жодного разу надія не покидала мене. Мої справи не просто «нормально». Моє життя надзвичайне. Це не означає, що у мене є мільйон доларів, слава і супер сили. Але щоранку я з усіх сил намагаюся шукати Бога, а Він працює у моєму житті і ніколи не мовчить на мою молитву. Тепер я бачу, що життя повне можливостей. Я часто засинав, п’яним, щоб відключитися на якийсь час, а потім знову почати все по-новому колу. Тепер я засинаю, знаючи, що працюю на Бога і зробив щось для Нього. Немає кращого відчуття за це.
Тепер я працюю зі студентами у місті Дулут, штат Міннесота у центрі реабілітації для людей, які шукають нове життя, поборовши залежність, та насолоджуються Божими благословіннями, які Він щедро дає їм.
| ► | Як розпочати стосунки з Богом |
| ► | У мене є запитання чи коментар... |
(1) до Филип’ян 4:8-9
